Художники-шістдесятники: мистецтво опору і свободи

У другій половині ХХ століття в українському мистецтві постала генерація, яка зламала канони соцреалізму й заявила про право митця бути вільним. Шістдесятники — художники, поети, режисери, мислителі, для яких творчість стала формою спротиву тоталітарній системі. Вони повернули у мистецтво національні символи, філософську глибину, людську гідність і правду — те, що десятиліттями намагалися стерти.

У цій статті ми розповідаємо про вісім українських художників-шістдесятників, чия творчість стала мистецьким і громадянським маніфестом. Їхні полотна, графіка й скульптури — не просто образи, а знаки свободи, які надихають і сьогодні.

Алла Горська

Алла Горська — одна з найяскравіших постатей українського шістдесятництва, художниця, монументалістка й правозахисниця, яка зробила своє життя актом громадянського спротиву. Її творчість поєднала народні традиції, силу монументальної форми та щирий протест проти тоталітаризму. Разом із чоловіком Віктором Зарецьким вона створювала мозаїки, картини й вітражі, що випромінювали дух свободи навіть у часи суворої радянської цензури.

Як співзасновниця Клубу творчої молоді «Сучасник» Алла Горська брала участь у пошуках поховань жертв репресій у Биківні, підтримувала переслідуваних митців і ініціювала громадські акції на честь Шевченка. Її безстрашність і відданість правді зробили її символом мистецького опору. Після жорстокого вбивства у 1970 році, ймовірно організованого радянськими спецслужбами, Горська назавжди залишилася у пам’яті як уособлення незламності духу та боротьби за людську й національну гідність.

Віктор Зарецький

Віктор Зарецький (1925–1990) — український художник-модерніст, якого називали «українським Клімтом». Його стиль поєднував традиції бойчукізму, європейського модерну та народної символіки. Після війни й навчання в Київському художньому інституті він створив власну мову мистецтва, де емоційність кольору та лінії передавали глибокий духовний зміст. У тандемі з Аллою Горською Зарецький створював монументальні мозаїки — символи свободи та національної гідності.

Як учасник руху шістдесятників і Клубу творчої молоді «Сучасник», Зарецький підтримував дисидентів і виступав проти репресій. Після загибелі Горської він зосередився на живописі, розвинувши власний стиль «української неосецесії». Його полотна, сповнені символізму й драматизму, стали виразом боротьби за духовну свободу. Посмертно митець був удостоєний Шевченківської премії (1994).

Опанас Заливаха

Опанас Заливаха (1925–2007) — український живописець і один із провідних шістдесятників, чия творчість стала символом духовного опору радянському режиму. Народжений на Харківщині, навчався в Ленінградському інституті ім. Рєпіна, після чого оселився в Івано-Франківську. Його картини, сповнені символізму й любові до України, часто викликали осуд влади за відверте прагнення до свободи.

Заливаха був активним правозахисником, членом Клубу творчої молоді, співавтором знищеного вітража «Шевченко. Мати» та підписантом «Листа 139-ти». За свої переконання відбув п’ять років у таборах Мордовії, але не зрікся власних ідеалів. Після звільнення продовжив творити й у незалежній Україні став відомим художником і педагогом. Його життя і творчість залишилися символом незламності та свободи українського духу.

Борис Плаксій

Борис Плаксій (1937–2012) — український живописець, монументаліст, скульптор і графік, чия творчість стала символом мистецької гідності та громадянської мужності. Один із яскравих представників шістдесятництва, він у 1960-х роках здобув популярність як талановитий монументаліст, автор вражаючих оформлень київських просторів. Його кар’єру зламав підпис під листом протесту проти ресталінізації — через непокору Плаксія перестали виставляти, а його роботи знищували.

Попри переслідування, він не зрікся своїх переконань і продовжував творити. Понад тисяча його робіт — це літопис українського духу, сповнений глибини та людяності. Плаксій створив портрети багатьох митців і дисидентів, а за участь у створенні експозиції «Борці за незалежність України» у Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе був удостоєний Шевченківської премії. Його життя і творчість — приклад незламності та вірності свободі.

Веніамін Кушнір

Веніамін Кушнір (1926–1992) — український живописець, педагог і представник покоління шістдесятників. Народився 7 січня 1926 року в селі Рудка на Поділлі. З дитинства виявив талант до малювання, після служби в армії остаточно обрав мистецтво. Навчався у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва у Романа Сельського, Йосипа Бокшая та Івана Гуторова. Працював у Дніпропетровську, а з 1956 року — у Києві, де створив свої перші знакові полотна: «Лісоруби», «Плотогони», «Червоні маки», «Трембіта», у яких розкрилася тема духовної сили та національного відродження.

У 1960-х Кушнір був активним учасником Клубу творчої молоді «Сучасник», спілкувався з Василем Симоненком, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком. Його твори вирізнялися символізмом і глибоким національним змістом, через що художника переслідувала влада. Найвідоміші роботи — «Кобза», «Скерцо», «Прометей», «Матері», «Довбуш», а також цикл за мотивами Шевченка. У пізній період створив філософські полотна «Земля», «Мати і Син», «Автопортрет зі свічкою». Творчість Кушніра стала важливим свідченням духовного спротиву та утвердження української національної свідомості.

Галина Севрук

Галина Севрук (1929–2021) — українська художниця, скульпторка, керамістка, графік, представниця шістдесятників, заслужена художниця України, лауреатка премій ім. Василя Стуса та Андрея Шептицького. Народилася в Самарканді, з 1930 року жила в Україні. Випускниця художньої школи при Київському художньому інституті, була учасницею Клубу творчої молоді «Сучасник» і спілкувалася з відомими діячами українського руху. Її вітраж «Шевченко. Мати» (1964) влада знищила як «ідейно ворожий».

Після підписання «Листа-протесту 139-ти» Севрук виключили зі Спілки художників, і на довгі роки вона була відсторонена від виставок. Незважаючи на це, створила десятки монументальних і камерних творів — мозаїки «Лісова пісня», «Лілея», панно «Місто на семи горбах», цикл «Козацька доба». Її мистецтво, сповнене історичної пам’яті та національного духу, стало важливою сторінкою української культури.

Людмила Семикіна

Людмила Семикіна (1924–2021) — українська художниця, майстриня декоративного мистецтва, художниця по костюмах, дисидентка й активна учасниця національного руху 1960–1970-х років. Народилася в Одесі, навчалася в Одеському художньому училищі та Київському художньому інституті. Учасниця Клубу творчої молоді, вона разом з Аллою Горською та іншими митцями піднімала питання збереження української культури та мови. Її вітраж «Шевченко. Мати» (1964) було знищено владою як «ідеологічно ворожий». За свою громадянську позицію Семикіну двічі виключали зі Спілки художників і позбавили можливості працювати за фахом.

Попри переслідування, вона знаходила себе у створенні одягу, стилізованого під українську традицію, а згодом стала художницею по костюмах у театрі та кіно — саме вона створила костюми до фільму «Захар Беркут» (1971). Її мистецькі серії «Скіфський степ», «Княжа доба», «Високий замок» принесли їй Шевченківську премію 1997 року. Семикіна залишалася символом творчої свободи й внутрішньої гідності, втілюючи український дух у мистецтві навіть у часи заборон. Померла в 2021 році, похована на Байковому кладовищі в Києві.

Стефанія Шабатура

​​

У 1972 році за «антирадянську діяльність» була засуджена до 5 років таборів і 3 років заслання. Після повернення до Львова активно діяла в «Меморіалі» та Народному Русі, брала участь у відродженні УГКЦ. Як депутат Львівської міськради 1990 року разом із колегами підняла синьо-жовтий прапор над Ратушею. Померла у 2014 році, похована на Личаківському цвинтарі.

Алла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, Віктор Зарецький, Веніамін Кушнір, Галина Севрук, Людмила Семикіна та Стефанія Шабатура своїми творами й громадянською позицією кинули виклик системі, що прагнула придушити самобутність українського мистецтва.

Їхня спадщина — це не лише естетичний феномен, а й моральний орієнтир. Вони довели, що мистецтво може бути формою спротиву, голосом правди й символом гідності. Завдяки їхній сміливості й таланту українська культура зберегла живий зв’язок із власними коренями та відкрила нову сторінку у своїй історії.

На заставці: ескіз вітражу «Шевченко. Мати» для Київського художнього інституту