Таємниці музею Шевченка

Особняк має цікаву історію, що розпочалася ще у 1830-х роках. У 1842 році було  зведено двоповерховий цегляний будинок на розі сучасних бульвару Т. Шевченка та Терещенківської вулиці. Протягом наступних десятиліть садиба змінювала власників. У 1875 році її придбав меценат Микола Терещенко, який перебудував будинок у розкішний палац за проєктом архітекторів Ромуальда Тустановського та Петра Федорова. Інтер'єр особняка вражав розкішними парадними сходами, дзеркалами, бронзовими торшерами та розписами Вільгельма Котарбінського. Після смерті М. Терещенка будівля перейшла до його спадкоємців — Івана і Михайла Терещенків.

Пізніше в будинку розміщувались різні установи, зокрема з 1930-го року тут діяв кіноінститут. У квітні 1949 року в колишньому особняку Терещенків було відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка

Ідея створення пам’ятника виникла у 1898 році. Мармуровий бюст Тараса Шевченка замовила родина Алчевських із Харкова у скульптора Володимира Беклемішева, який створив бюст з білого мармуру.

У листопаді 1900 року газета «Південний край» повідомила, що його було «... днями прислано з Петербурга». Там же повідомлялося, що за виконання бюста заплачено 1000 рублів.Біля пам'ятника часто збиралися вихованці недільної школи, заснованої дружиною банкіра Олексія Алчевського - Христиною Данилівною. Сюди ж приходили містяни вшанувати пам’ять Т. Шевченка. 

У травні 1901-го року Олексій Алчевський загинув, пам’ятник було демонтовано. Більше трьох десятків років мармурове погруддя поета зберігалося в колишньому будинку родини Алчевських.

2 квітня 2022 року у Бородянці, під Києвом, російськими військами був пошкоджений пам’ятник Тарасу Шевченку. Він став одним із найпотужніших символів незламності українців під час вторгнення Росії на нашу землю. Світ облетіла фотографія пошкодженого монумента на тлі спалених житлових будинків. Образ Кобзаря з пробитим чолом набув для українців особливо глибокого сенсу, адже ще з ХІХ століття портрет Шевченка займав почесне місце в українських домівках поряд із образами. Його велич настільки міцно вкоренилася в національній свідомості, що викреслити його постать із української культури неможливо. Шевченко для України — те саме, що Шекспір для англійців або Міцкевич для поляків.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія та Катерини Шевченків. Невдовзі сім’я переїхала до сусіднього села Кирилівки. У Тараса з ранніх років проявилася неабияка цікавість до книжок та малювання. Він зростав у багатодітній родині. Величезний вплив на світогляд хлопця мали дід Іван та старша сестра Катерина, які прищепили йому любов до рідного слова та співчуття до людського горя. Після смерті батьків Тарасове дитинство стало тяжким. З 11 років хлопець був змушений наймитувати.

У 1828 році Тараса Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору. Від осені 1829-го до початку 1831-го він перебував зі своїм паном Павлом Енгельгардтом у Вільно. За прагнення малювати був покараний, але згодом, імовірно, відвідував лекції з малювання у Віленському університеті.

Переїхавши з Вільна до Петербурга разом із паном, Шевченко потрапив до живописця Василя Ширяєва, у якого вчився декоративному розпису. Працюючи на великих об'єктах, таких як Великий театр і Сенат, Тарас у вільний час удосконалював свою майстерність, малюючи в Літньому саду. Знайомство з Іваном Сошенком та Євгеном Гребінкою сприяло підтримці його таланту впливовими петербурзькими митцями. Саме тоді почали з’являтися його перші вірші, зокрема балада «Причинна».

Після отримання відпускної Тарас Шевченко вступив до Петербурзької Академії мистецтв, де його вчителем став Карл Брюллов. Він навчався надзвичайно старанно, швидко досяг успіхів у малюванні. Шевченко здобув срібні медалі. Юнак отримував матеріальну підтримку від Товариства заохочення художників і водночас активно розвивав свої літературні здібності. У 1840 році побачила світ його перша збірка «Кобзар», яка мала величезне значення для української літератури. Успіх надихнув Шевченка на подальшу творчість — він написав поему «Гайдамаки» й активно брав участь у літературному житті Петербурга.

Навчаючись в Академії, Шевченко також заробляв на життя виконанням акварельних портретів та ілюстрацій для книжкових видань. Шевченко освоював нові техніки, наприклад, гальванокаустику.

Поезія Тараса Шевченка — основа української літератури, голос народу й пристрасний заклик до боротьби за волю та справедливість. Його творчість вирізняється надзвичайною емоційною силою і глибиною думки. Він писав про історичне минуле України («Гайдамаки», «Іван Підкова»), жіночу долю («Катерина», «Наймичка»), про рабське становище селян, про любов до рідного краю.

Творчий шлях Шевченка — це шлях особистісного і національного зростання: від кріпака до акдеміка, від спогаду про минуле до пророчого погляду в майбутнє. Його поетичний голос трансформується з ніжного лірика в могутній голос нації. Повернувшись із заслання, він не втрачає сили слова, хоча поезії стають лаконічнішими, мудрішими, але не менш емоційними.

Його творчий шлях починався з романтичних мотивів — ранні твори сповнені ліризму, народної поетики, ідеалізації минулого. Однак із часом його поетичне слово стає все більш реалістичним, загостреним, публіцистичним.

Соціальні зв’язки Тараса Шевченка мали вирішальне значення для його становлення як митця й громадянина. Його підтримували видатні діячі культури того часу. Художник Іван Сошенко першим побачив у ньому талант і познайомив з Євгеном Гребінкою, Карлом Брюлловим та Василем Жуковським. Саме завдяки цим людям Шевченка було викуплено з кріпацтва 1838 року. У Петербурзі Шевченко мав широке коло знайомств серед письменників, митців, науковців, які не тільки надихали його, а й сприяли розвитку його літературної та художньої творчості.

У Києві та під час подорожей Україною Шевченко зблизився з діячами національного відродження — Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Максимовичем, які поділяли його ідеї визволення народу.

Тарас Шевченко у 1843 році вперше повернувся в Україну. Він багато подорожував рідним краєм — відвідав Київ, Київщину, Полтавщину, Чернігівщину. Побачене глибоко вразило митця й надихнуло на створення поеми «Сон» та серії офортів «Живописна Україна». І в Петербурзі Україна залишалася в центрі його думок.

Удруге Шевченко приїхав в Україну в 1845 році після офіційного завершення навчання. Він працював художником у Київській археографічній комісії, досліджував історичні пам'ятки й активно писав вірші. У цей час Шевченко долучився до діяльності Кирило-Мефодіївського братства — таємної організації, яка виступала за ліквідацію кріпацтва та національне відродження України.

У 1847 році за участь у Кирило-Мефодіївському братстві Тараса Шевченка було заарештовано. Його заслали солдатом до Оренбурзького краю з особливим покаранням — забороною писати й малювати. Шевченка відправили до Орської фортеці, де він проходив важку солдатську службу в суворих умовах. Попри офіційну заборону, він таємно продовжував писати вірші та малювати, ховаючи їх від наглядачів.

Пізніше його перевели до Новопетровського укріплення на узбережжі Каспійського моря, де він пробув сім років (1850–1857). У цей час Шевченко створив багато портретів, краєвидів та малюнків, у яких передав життя і побут казахів.

Період заслання став для Шевченка роками фізичних і душевних випробувань, але водночас — часом внутрішньої стійкості й творчого самоствердження. Його поезія цього періоду стала глибшою, філософською. ​​У віршах того часу — «Мені однаково», «Якби ви знали, паничі…» та ін. — поет звертається до тем самотності, свободи, моральної стійкості.

У 1857 році, після десяти років заслання, Тарас Шевченко був звільнений завдяки клопотанням його друзів і впливових осіб Петербурга. Спочатку він не мав права жити в Україні. Однак у 1859 році Шевченко нарешті отримав офіційний дозвіл приїхати на батьківщину. Під час цієї подорожі він відвідав родичів у Кирилівці, бував у Києві, проте за діяльністю поета уважно стежила поліція. Його знову було заарештовано за підозру в "підбурюванні селян", після чого відправлено до Петербурга.

Останні роки життя Шевченко провів у Петербурзі, де активно працював над літературними і художніми творами. Він створив "Букварь южнорусский" для навчання українських дітей у недільних школах, писав поезії, займався гравюрою. Мав мрію про власне помешкання в Україні, однак вона не здійснилася.

В 1859 поет ще раз фотографувався у А. Деньєра — разом з своїми друзями Г. Честахівським, братами О. та М. Лазаревськими і П. Якушкіним. Лейпцігський майстер Ф. Брокгауз викадрував з цієї групи постать Шевченка і вигравірував її на сталі; пізніше і російські майстри робили з цього фото гравюри на металі, дереві.

Упродовж усього життя Тарас Шевченко постійно читав, користувався бібліотеками знайомих, друзів та збирав особисту бібліотеку. Після смерті Тараса Шевченка, в приміщенні Академії мистецтв, де жив останні роки поет, залишились його речі. Був зроблений опис майна, серед якого налічувалось 110 книг. Це видання українською, російською, польською мовами. Найбільше книг з історії України: літописи, праці Миколи Костомарова, «Чорна Рада» Пантелеймона Куліша, повісті Григорія Квітки-Основ’яненка, оповідання Марка Вовчка, «Мертві душі» Миколи Гоголя. Серед книг був його «Кобзар» 1860 року видання.

В останні роки життя Тарас Шевченко мешкав у Петербурзі, де попри слабке здоров’я продовжував активно працювати. В лютому 1861 року його стан різко погіршився: давалася взнаки серцева хвороба й наслідки багаторічного виснаження.

10 березня 1861 року, наступного дня після свого 47-го дня народження, Тарас Шевченко помер у Петербурзі. Спершу його поховали на Смоленському цвинтарі, але вже через два місяці, за поетичним заповітом Шевченка, труну з тілом перевезли в Україну. 8 травня відбулося перепоховання на Чернечій горі біля Канева — місці, з якого відкривається величний краєвид на Дніпро. Згодом ця гора стала символом національної пам’яті й дістала назву Тарасової. Над могилою звели пам’ятник, до якого приходять тисячі людей вшанувати великого поета і художника.

Перші кроки до створення музею Тараса Шевченка були зроблені ще на початку ХХ століття — у 1902 році в Чернігові заснували Музей українських старожитностей, основою якого стала колекція Василя Тарновського. Вона містила унікальні матеріали про Шевченка. Пізніше, у 1926 році, в Харкові був створений Інститут Тараса Шевченка, завдяки чому зібрали рукописи, малярські твори й документи поета. У 1934 році на його основі відкрили першу Галерею картин Шевченка. Напередодні Другої світової війни в Києві, у Маріїнському палаці, відкрили Центральний державний музей Тараса Шевченка, але через війну колекцію частково евакуювали до Новосибірська.

Після війни, у 1949 році, зусиллями українських діячів культури об'єднали київський музей і харківську галерею в єдиний Державний музей Т. Г. Шевченка в Києві. Його розмістили у колишньому маєтку Миколи Терещенка на бульварі Т.Шевченка, 12. З 2001 року він має статус Національного і є одним із найважливіших осередків вивчення та популяризації спадщини митця.

Тарас Шевченко був не лише видатним поетом, а й талановитим художником, який особливо майстерно володів технікою акварелі. Ще під час навчання в петербурзькій Академії мистецтв він створював портрети, історичні композиції та жанрові сцени. Його акварелі вирізнялися м’якими кольоровими переходами, живими емоціями і тонким відчуттям світлотіні.

Тарас Шевченко був одним із перших професійних офортистів України. Офорт — це вид гравюри на металі, що потребує високої технічної майстерності. Шевченко опанував цю складну техніку в петербурзькій Академії мистецтв. У 1860 році він отримав почесне звання академіка гравірування. 

Серед найвідоміших офортів Шевченка - серія "Живописна Україна", де він зобразив сцени з народного життя, історії та побуту українців — наприклад, "Старости”, "Дари в Чигрині", "Судня рада". Його офорти характеризуються точністю лінії, глибокою образністю і глибоким соціальним змістом.

«Катерина» (1842) — один із найвідоміших живописних творів Тараса Шевченка, який вважається еталоном його художньої майстерності.

В одному з листів до Г. С. Тарновського Шевченко пише: “...у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче… а москаль дере собі, тільки курява лягла; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там тільки степ мріє. Отака моя картина.”